Ми із 60-х. Прозорова (Ситая) Л.С.

                                                  Ми із 60-х


Через 50 років писати спогади про школу, педагогів і шкільних товаришів дуже непросто, бо стерлося з пам'яті багато деталей, нюансів, які могли б оживити картину нашого навчання, побуту, взаємин.

На той час ми мало уявляли історію нашої школи і дивовижну долю її перших випускників, їхню вірність юнацькій дружбі, їхній потяг бачити і спілкуватися один з одним. І лише після появи статті випускників нашої школи В. Скалкіна та Є. Позднякова "Дипломатами стали не всі" у 1986 році - до 40-річного ювілею школи, дещо прояснилося.

Звичайно, статус школи після 1956 року змінився, але залишився сильний педагогічний колектив, перевірена часом методика викладання, школа ще довго продовжувала вважатися в місті престижною.

Наш клас - випуск 1963 року, був експериментальним. Уперше в системі освіти було запроваджено 11-річне навчання. Тоді не зрозуміло було, чим це пояснювалося, і що ми будемо робити в школі зайвий навчальний рік. У зв'язку з цим, уперше в нашій школі випускного класу в 1962 році не було.

Перші учні до нашого класу, тоді ще чоловічої спецшколи-інтернату, вступили 1954 року в 3-й клас із різних дитячих будинків. Як позначив це явище Сашко Галак, мій однокласник, перший десант прибув у першу чверть з Ананьївського дитячого будинку, потім наспівував Усатівський десант - Валера Ночевний, Валера Морозов, Сверблянський, Вімндербут, наступним був Херсонський десант - Остапенко, Нечипельський, Юра Морозов. (Усі фотографії нашого інтернатського життя виконані Юрієм-керівником фотогуртка нашої школи. За цю роботу він неодноразово нагороджувався грамотами на міських та обласних конкурсах фоторобіт. Завдяки його старанням наше життя у знімках збереглося в нашій пам'яті та в музеї школи).

Перш ніж бути прийнятим до інтернату, ще в дитбудинку проводили співбесіди з основних предметів, і тільки після успішної співбесіди вихованця приймали до інтернату.

Клас поповнювався, і був час, коли в ньому налічувалося до 40 осіб. А першим з'явився Толік Устюжанін - серйозний, ґрунтовний, надійний.

Після відносної дитбудинківської "вольниці", хлопчаків насторожувала і лякала сувора дисципліна і жорстка вимогливість у навчанні. Якщо протягом тижня вихованець мав трійку з якогось предмета, про звільнення можна було й не мріяти. У теплу пору року - можна з другого поверху якось втекти, щоб погуляти на вулиці, взимку складніше - верхній одяг перебував у гардеробі, який надійно охороняв М.Я.Сіверський (прізвисько Формаліст), без звільнювальної нізащо не отримаєш. Вхідні двері завжди зачинені на замок.

Новоприйнятим хлопчакам здавалося неможливим вивчити таку складну і незрозумілу англійську мову. Коли Саша Галак уперше почув від Толіка Устюжаніна англійську фразу "Kate take a plate", він злякався і почав проситися відправити його назад у дитячий будинок.

Починався і закінчувався день загальним шикуванням у коридорі другого поверху з перекличкою і віддачею рапорту черговому вихователю.

Один раз на місяць усіх учнів молодших класів (до 7 класу) стриг налисо перукар, який приходив, а в лазню водили митися строєм на вул. Чижикова.

У 1957 році з'явилися перші дівчатка - 6 відмінниць. Відбір був суворим, адже їм треба було наздоганяти клас, хлопчаки вже вважали себе "королями", адже вони 3 роки вивчали англійську.

Коли Світлана Вербицька поставила запитання "Have you speak English?", нас це дуже насмішило, та дарма. Уже через 2-3 роки вона наздогнала нас і перегнала, особливо сильна була в граматиці.

Цього ж року з'явилися в класі і так звані хлопчики, які приходили (які не залишалися ночувати в інтернаті): Ю. Жуков, К. Жила, В. Попов, А. Ліберзон, пізніше прийшли Прозорова Л. і В. Зюбан.

У 1963 році клас закінчили 21 особи - 14 юнаків і 7 дівчаток. У перший же рік практично всі вступили до вищих навчальних закладів, 3 хлопців у військові училища.

Незважаючи на те, що статус школи-інтернату з 1956 року змінився, але вивченню англійської мови, як і раніше, приділялася велика увага, на уроках англійської мови клас ділився на 3 групи, у кожній по 7 осіб, тож під час уроку кожного учня запитували по кілька разів і можливості кожного учня педагоги добре знали. Ухилятися було неможливо.

Багато уваги приділялося позакласному читанню, читали Джека Лондона "Біле ікло", "Айвенго" Вальтера Скотта, "Ґедзь" Етель Войнич, оповідання О Генрі, Едґаро По, поезію Лонґфелло, твори В. Теккерея. Наші педагоги наполегливо домагалися від нас знання часів, способів, неправильних дієслів, правильної вимови. На уроках дозволялося говорити тільки англійською.

У школі був дуже сильний склад викладачів англійської мови, історію та географію викладали прекрасною, високопрофесійною англійською мовою. Викладав цей предмет Аппатов Семен Йосипович, перший випускник факультету міжнародних відносин Київського університету. Людина високої культури, інтелекту, його манерам був притаманний закордонний лиск і елегантність. С.І.Аппатов ніколи не підвищував голосу, не ставив двійок, але ми навіть уявити собі не могли, щоб прийти на урок, не вивчивши його, ми ловили кожне його слово! Семен Йосипович включав наше мислення, напружував мізки.

У школі С.І.Аппатов мав лише півставки, у цей же час він був директором знаменитих Чкаловських курсів іноземної мови, а 1966 року, захистивши кандидатську дисертацію, перейшов на роботу в ОДУ на кафедру всесвітньої історії. З його ініціативи на базі університету було створено Інститут міжнародних відносин.

Також серед наших викладачів англійської мови був випускник 1952 року Скалкін В.Л., майбутній професор, доктор педагогічних наук, автор численних підручників з методики викладання англійської мови, який став другом і колегою Аппатову С.І. на все життя.

Серед викладачів англійської мови хотілося виокремити чудових педагогів: Маркову К.В., Крупську Н.А., Скрипкіну С.П., Колганову Н., Бурлака та ін. Усі вони були висококласними професіоналами своєї справи, з творчістю підходили до справи і, що головне, дуже уважно і серйозно ставилися до учнів.

Запам'яталися викладачі й інших предметів:

Яремчук Л.А.- викладач_російської мови та літератури. Ми любили слухати її розповіді, бо на її уроках було цікаво. До того ж, усі святкові доповіді читала тільки вона. Усе життя Любові Олексіївни було пов'язане з інтернатцями.

Сувчинська О.Ф - викладач української мови. Олена Феофанівна була цікавим оповідачем, уміла зацікавити нас, починала читати повість, а на найцікавішому місці зупинялася і казала: "Решту дочитаєте вдома".

Запорожченко А.К.- викладач української мови та літератури, була суворим і справедливим викладачем.

Скоромний В.І.- викладач історії, прийшов у школу одразу після закінчення університету. Не дотримувався порядку ведення уроку, міг хвилин 15 приділяти новинам по країні. Любив волейбол, бився за перемогу як лев, але перемагав рідко, тому що команда вихованців була значно сильнішою, ніж команда педагогів.

Григоренко А. Г.- викладач російської мови та літератури, працювала не довго, але запам'яталася високим професіоналізмом, інтелігентністю, бажанням дати нам більше, ніж пропонувала програма, тримала нас у курсі всіх літературних новинок. За сімейними обставинами переїхала до Києва, працювала в Міністерстві освіти України.

Максимчук М.І. - викладач математики, Шершеневич М.Г. - колишній дворянин, викладав історію та географію, людина енциклопедичних знань, Кржемінський П.І. - викладач фізики, Шмуллевер М.О. - викладач фізики, Примак О.А. - директор школи, викладав математику, був суворий, але справедливий, дуже любив дітей.

Скільки сил вони віддавали нам, щоб вкласти в нас свої знання і досвід. Спасибі їм величезне за це!

Особливу увагу хотілося приділити нашим вихователям, адже вони присвячували нам не тільки робочий час, а й віддавали тепло своїх сердець, увагу, чуйність.

Дехтярьова О.М.- вічно молода, красива, переживала за наші невдачі, раділа успіхам. Улюбленців у неї не було, до всіх ставилася рівно. Зі спогадів С.Галака: "А ми, пацани, люблячи її, дуже хотіли влаштувати її особисте життя. Під час екскурсії до м. Києва намагалися подружити її з одним із педагогів Київського інтернату -холостяком. Симпатія в них виникла, але серйозних стосунків не сталося. А шкода!"

Орлова Г. А. прийшла до школи 1957 року, а в наш клас вихователем прийшла 1961 року, після випуску свого класу. Два роки ми з Галиною Абрамівною готували домашні завдання, ділилися секретами, просили поради у важких ситуаціях. Вона знала і розуміла нас чудово, допомагала у вивченні англійської мови, допомагала розв'язувати проблеми, що виникали. Ось уже 57 років вона працює в нашій школі, скільком учням вона прищепила любов до англійської мови, передала свою мудрість, доброту, позитив!

Хухарєв А.А.-- сибіряк, мисливець, рибалка. Ми любили цього вихователя. Він навчив нас грати в лапту, яка виробляла в нас швидкість, спритність, витривалість, реакцію.

Детальніше хочеться написати про викладача праці Антоніуса Григорія Григоровича, ми його називали дядьком Гришею. Спасибі йому, що навчив нас не плутати молоток із киянкою, рубанок із фуганком, Ми знали, що, будучи підлітком, він брав участь у молодіжній підпільній організації, разом з іншими одеськими патріотами був заарештований, сидів у румунській в'язниці, що була розташована на вул. Радянської Армії (нині там розташоване міське управління міліції). Григорія Григоровича катували, від тортур він втратив зір, але нікого не видав. Звільнили підпільників радянські війська. Дядько Гриша носив окуляри з великою діоптрією, і ми, дурні пацани, складали про нього віршики: "Дядько Гриша погано бачить, він надів на ніс окуляри, все одно він не побачить, що творять ученички". Він знав про ці вірші, але не звертав уваги.

Про його героїчне минуле ми дізналися багато пізніше з преси, коли його було представлено до нагороди, сам він нічого про себе не розповідав. Усю свою любов до професії він прагнув передати нам.

У школі важлива увага приділялася спорту, величезна заслуга в цьому викладача фізкультури Черкасова Григорія Олександровича. Спортивний зал ніколи не пустував. У нас була цілком пристойна форма з емблемою інтернату ESBS, якою ми дуже пишалися.

Практично кожен вихованець мав розряд з якогось виду спорту: баскетболу, волейболу, спортивної та художньої гімнастики, фехтування, боксу, легкої атлетики. Наші команди з баскетболу протягом 10 років посідали в місті та області перше місце, з легкої атлетики та спортивної гімнастики - призові місця. У школі часто влаштовувалися змагання на першість школи, ми всі намагалися відвідувати ці змагання, щоб підтримати наших хлопчиків і "повболівати" за них.

Багато часу вихованці проводили на стадіоні Динамо, займалися в секції боксу в спорттоваристві СКА.

До речі, на 30-річчі школи ми дізналися, що Черкасов Г.А. у 70 років захистив кандидатську дисертацію зі спортивної тематики.

Я, яка прийшла вже в 9 клас, одразу ж зайнялася художньою гімнастикою (тренерка Макаревич Л.В.) і в короткий термін отримала 1 дорослий розряд. Думаю, мені допомогли мої попередні заняття танцями. Танці та гімнастика допомагають мені й досі, донині продовжую відвідувати тренажерний зал.

Велика увага в школі приділялася художній самодіяльності: ставилися вистави українською та англійською мовами, працював танцювальний колектив.

Я з'явилася в класі, коли колектив класу вже склався, і я мала можливість подивитися на взаємовідносини в класі, ніби збоку. Моє перше переконання було, що я ніколи не зможу наздогнати клас за рівнем знань англійської мови, тим паче історії англійською мовою, мене також вразив загальний світогляд однокласників, який різко відрізнявся від моїх попередніх однокласників. Незважаючи на те, що в колишній школі я вважалася відмінницею, у новій школі я почувалася дуже невпевнено і скуто.

Я цілодобово жила в інтернаті, тому в мене була можливість спостерігати взаємини хлопчаків не тільки під час навчального процесу, а й після: на самопідготовці та після, під час походів до театру, до Будинку піонерів, і туристичних походів. І мене дивувала їхня наполегливість до навчання, завзятість у досягненні мети, душевна чистота, сором'язливість, тактовність, цінність взаємин. (Це підтверджує і Лариса Макарова, яка навчалася майже в цей самий час на клас нижче, а зараз мешкає у США)

Хлопці часто засиджувалися на самопідготовці до пізнього вечора, хоча ніхто їх до цього не примушував, Я була здивована їхніми по-справжньому братніми взаємовідносинами, їхньою не показною дружбою, теплим і дбайливим ставленням одне до одного. Якоюсь мірою ця теплота перепадала і мені. Ну як розцінити таку ситуацію: до хімії я ставилася вельми прохолодно, але розуміючи, що мене можуть викликати, а я вкотре не зможу відповісти, мій однокласник Толік Устюжанін умовляв мене зібратися і вивчити хімію, я старанно ухилялася від цього. І тоді Толік, розуміючи, що ніяка дівчина не відмовиться від цукерок, пообіцяв, що якщо я вивчу хімію, він купить мені цукерки. Тут я вже не витримала, довелося засісти за науку. Цукерки він мені купив, напевно, я отримала позитивну оцінку.

А ще мене розчулювала їхня іронічність по відношенню до себе і один до одного і, властивий тільки нашому класу, гумор, специфічні слівця і вирази, які розуміли тільки ми.

Думаю, що таким взаєминам сприяло так зване шефство старших над молодшими, яке сформувало в хлопчаків по-справжньому братерські стосунки одне до одного, піклування про молодших товаришів, допомогу в навчальних справах і в побутових питаннях. Як написав мій однокласник Валера Морозов: "Мене не покидає думка, що ми ставилися до хлопців 1961 року випуску як до старших братів, а до випускників 1964 року - як до молодших. Тому нас досі пов'язують родинні почуття".

Наше інтернатське життя котилося до завершення. Дні миготіли, як візерунки в калейдоскопі, настала пора останніх випускних іспитів. Самі випускні іспити не залишили сліду в пам'яті. Чомусь запам'яталося те, що іспит з історії ми з Валерою Морозовим вчили разом усю ніч, а рано вранці, перед іспитом, вирішили скупатися в морі. Йшли по Цегляному напівпорожньому провулку, страшенно хотілося спати (далася взнаки безсонна ніч) і Валерка запропонував: "я покемарю, а ти попередь, коли буде перешкода", попереду маячив стовп, і я акуратно його обвела навколо стовпа, а потім настала моя черга, я заплющила очі і спокійно йшла, знаючи, що "надійний товариш" не підведе мене, але він не зробив цього, іскри полетіли з очей, і на випускному вечорі в мене на чолі красувався гарний синець. Але зате і пам'ять залишилася на все життя про цю безсонну ніч перед іспитом з історії, ранкову прогулянку і розуміння того, що на хлопчаків покладатися не можна!

Навіть не віриться, що в 2013 році виповнилося 50 років після закінчення школи. Багато хто з нас роз'їхався по різних куточках нашої, колись великої країни, але ми ніколи не втрачали одне одного з поля зору, писали рідкісні листи, листівки, дзвонили одне одному й періодично зустрічалися в когось удома, за потреби допомагали одне одному. Останніми роками приходимо до школи на її ювілейні дати.

Влітку 2013 року ми, випускники 1963-64 року, зібралися разом, щоб згадати своїх товаришів, наших педагогів, курйозні випадки нашого шкільного життя, як ми дружили, бешкетували, осягали прекрасне, думали, переживали, дорослішали. Ми розглядали фотографії шкільних років і подумки поверталися в роки нашого дитинства та юності.

Це наш клас:

1. Бобловська Світлана Володимирівна

2. Бурденко Надія (Нонна) Яківна

3. Вербицька Світлана Павлівна

4. Галак Олександр Семенович

5. Годоба Леонід Олексійович

6. Гребенюк Людмила Пилипівна

7. Єретик Ігор Кір'якович

8. Жуков Юрій Гаврилович

9. Жила Костянтин Дмитрович

10.Зюбан Василь Олександрович

11.Івахненко Віктор Вікторович

12.Манакіна Тетяна Яківна

13.Морозов Валерій Григорович

14.Морозов Юрій Васильович

15.Москаленко Іван Опанасович

16.Начевний Валерій Вікторович

17.Посадовський Леонід Олександрович

18.Прозорова Людмила Сергіївна

19.Сініцина Тетяна Сергіївна

20.Стойчев Віктор Олександрович

21.Устюжанін Анатолій Миколайович



Цю статтю написано на підставі спогадів моїх однокласників: Саші Галака, Валерія Морозова, Людмили Гребенюк, а також мого чоловіка Ситого Василя, випускника 1961 року.


Дякую їм за ці спогади!!!

Прозорова (Ситая) Л.С.