Нас виховували дворяни. М.Шершеневич

Шершеневич Михайло Григорович

  Нас виховували дворяни

Заголовок, звісно, може викликати суперечки. Бо не всі наші вчителі та вихователі були дворянами. До того ж, відсутність цього звання, скажімо, у нашої математички (пам'ятаєте: "Я тут принесла задачку, що була на приймальних іспитах до ОДУ, думаю, ви знайдете більш цікаве розв'язання...") або у фізика (Фізика це така наука, яка вивчає, по-перше...") анітрохи не применшувала їхнього внеску в нашу освіту, а головне - у виховання.
Але факт залишається фактом, двоє наших учителів, яких, упевнений, пам'ятає кожен із нас, були дворянами. Це наш географ Михайло Григорович Шершеневич і "русак" С.А. Василевський.

Серед перших випускників інтернату є дипломати й мореплавці, військові й цивільні, будівельники й архітектори, хіміки й журналісти, перекладачі й музиканти, викладачі англійської мов і, кажуть, навіть танців. ... Але жодного географа я, як не старався, не згадав. Ніхто не пішов стопами нашого вчителя М.Г.Шершеневича. Але попросіть усіх цих хіміків і ліриків назвати улюблених усіма інтернатцями вчителів. Одним із перших буде названий він - наш географ. Чому? У кожного своя відповідь. Мене особисто він завжди вражав тим, що знав і вмів ВСЕ. Перший раз здивувався, коли він раптом продемонстрував нам уміння побіжно читати слова, речення і навіть цілі абзаци з кінця, задом наперед. І зараз не знаю, чи був це просто жарт, чи педагогічний прийом, розрахований на те, щоб заволодіти увагою нашої аудиторії, не надто інтелігентної, до того ж вимушеної постійно думати про те, як би в холодному класі зігрітися і що-небудь з'їсти. Вдруге він здивував мене, коли захворіла вихователька Олена Володимирівна і Михайло Григорович залишився з нашим класом на самопідготовку замість неї. Когось із хлопців примудрилося сказати, що йому не вдається розв'язати алгебраїчне рівняння. Клас у нас був дружний, до того ж ми до цього часу вже подорослішали і суворо карали тих, хто ставив тим учителям і вихователям, яких ми любили, нетактовні запитання. А це запитання ми одразу вважали нетактовним: ну, звідки немолодому географу пам'ятати, як розв'язується це рівняння. Клас завмер, і кожен із нас прикидав, як буде покарано недотепу, який поставив улюбленого вчителя в незручне становище. Яке ж було наше здивування, коли Михайло Григорович вмить згадав формулу, яка найкраще підходила для розв'язання цього рівняння. А потім так само легко допоміг комусь розв'язати задачку з тригонометрії... Потім він неодноразово заміняв різних учителів і чудово проводив усі уроки. Пам'ятаю, навіть урок із Конституції СРСР він провів на рідкість цікаво. Ми вже звикли до того, що наш географ знає все. І все ж він нас ще раз вразив, коли почав вести заняття з географії зарубіжних країн. Цілий рік він розповідав нам англійською мовою про природу і культуру, економіку і звичаї, міста і людей зарубіжних країн, не забуваючи водночас повторювати і повторювати, навіть писати на дошці, не найпоширеніші англійські слова, які, як він був упевнений, нам обов'язково знадобляться в житті. Через багато років я зрозумів, що він мав рацію. Можливо, в інязі вчать, як англійською "птахівництво", "скотарство" або, скажімо, "коксова батарея", мене на журфаці МДУ цього не вчили. І коли довелося з усіма цими премудростями зіткнутися на роботі в Індії, я з вдячністю пригадав уроки Шершеневича з економічної географії: навіть за двадцять років із якихось далеких куточків пам'яті виникали англійські слова, які він упродовж цілого року наполегливо втовкмачував у нас.

Розповіді Шершеневича про зарубіжні країни були захопливими. Він живописав красу Альп і економічну Міць Рура, як людина, що не тільки глибоко знає предмет, а й має особистий досвід, який дозволив йому познайомитися з такими деталями, що робили його розповідь переконливою і такою, що запам'ятовується. Пізніше ми дізналися, що наш географ розповідав про те, що бачив на власні очі під час закордонних подорожей.
Але нас вражало не тільки це. На його уроках лунали крилаті слова латиною та грецькою, вірші французькою та німецькою, італійською та іспанською і, здається, навіть чи то івритом, чи то ідишем. З'ясувалося, що до всіх інших енциклопедичних знань Шершеневича слід додати десяток іноземних мов. Мови він вчив самостійно і тому, скажімо, його англійська вимова не просто залишала бажати кращого, а була просто-напросто жахливою. Якби до нас у клас прийшов інший учитель із такою вимовою, ми б його засміяли, ми б його не стали слухати, ми б зривали його уроки.... Був же такий випадок. Одного разу в наш клас прийшла нова вихователька. Солідна пані, яка працювала колись гувернанткою. Спочатку нас насторожило, що замість звичного "Boy, do you understand me?" вона раптом протяжно затягнула "Do you comprehаnd me, boys?". А треба нагадати, що серед "boys" у нашому класі було чимало колишніх безпритульних, які вміли перевірити, що лежить у сумочці в новенької виховательки. Там виявилася колода карт. Ми вирішили, що нам потрібен вихователь, який навчить нас чогось кориснішого, ніж гра в карти. Потім, щоправда, з'ясувалося, що колишня гувернантка в карти не грає, а розкладає пасьянс. Але все одно наш староста Сашко Волохін від імені класу попросив директора школи П. І. Горбуліна "прибрати від нас виховательку зі старомодними замашками і застарілою англійською мовою". Вона пропрацювала в нашій школі менше місяця.
Складні ми були хлопці. Найчастіше безжальні. Звісно, за молодістю, але й за нелегким, хоч і коротким, життєвим досвідом. А ось жахливу вимову Шершеневича ми прийняли з розумінням. Мовляв, ну і що з того? Зате говорить десятьма мовами. Та й узагалі все знає і вміє. Але не це головне. Головне, любить нас, пацанів. За всі роки жодного з нас не образив. Усіма силами намагався, щоб ми побільше дізналися і запам'ятали.
У свій вихідний день, у будь-яку погоду він приїжджав до школи, щоб познайомити нас із чимось новим, показати, використовуючи епідеоскоп, далекі райони світу або географічні явища. Приїхавши восени 1977 року до Ніагарського водоспаду, розповідав Григорій Дремлюга, дивлячись на цю величезну масу води, що падає, на море бризок і веселку, я одразу згадав Михайла Григоровича, згадав його розповідь про цей водоспад, наш інтернат на Ботанічній, актову залу й епідеоскоп. І сьогодні чую його ласкавий голос і фразу українською, яку він виголошував разів двадцять за кожен урок: "Діти, запам'ятайте, будь ласка", "Діти, запам'ятайте будь ласка".
Багато чого ми запам'ятали. Насамперед, його самого, нашого улюбленого вчителя. Людину, прекрасних якостей, про багато з яких ми, на жаль, так і не дізналися. Але одну якість, думаю, майже всі інтернатці тією чи іншою мірою в нього перейняли - Допитливість. Думаю, на цьому будувався і його характер, і характери багатьох моїх братів-інтернатців. Пам'ятаю, Григорій Михайлович зізнався якось, що все життя пише книжку про походження географічних назв, наводив навіть безліч даних, звідки з'явилося ім'я Одеси. Звісно, це просто штрих до його характеру. Але подібні штрихи ви знайдете в житті майже будь-кого з інтернатців. Спочатку всього була допитливість: вивчали не одну, а кілька мов, закінчували ще один інститут або академію, бралися за абсолютно нову справу, круто повертали своє життя на абсолютно незвіданий шлях. Потім це стало найважливішою життєвою позицією:" ....І тупого ситого спокою не прощати собі й нікому". Це слова з нашого інтернатського гімну, написаного вже тоді, коли ми стали дорослими, нашим поетом Карлом Кондратьєвим.
А географів серед нас, справді, немає... Зате, наскільки мені відомо, випускники нашого інтернату поки що не побували лише в Антарктиді. На всіх інших континентах вони вже були. І аж ніяк не туристами. У найбільших країнах Європи, Азії, Америки, Африки та Австралії вони не один рік вели дипломатичну роботу, збирали матеріал для газет і журналів, будували там заводи й електростанції, проводили наукові дослідження. І зі знанням мов вони не відстали від свого вчителя. Не знаю, чи є серед нас поліглоти. Натомість багато класних спеціалістів і навіть авторів підручників не тільки європейських мов, а й таких непростих азійських, як японська та китайська.

І не тільки в цьому інтернатці вірні своїм учителям. На нещодавньому ювілеї нашої школи я зустрів свого однокласника Георгія Ржемовського, з яким не зустрічався з 1953 року. Тоді, одразу після випускного вечора, він поїхав на побивку у своє рідне село, та так там і залишився. Будував будинки, вів своє господарство, виховував сина. А тепер його найголовніша турбота - дати вищу освіту онучці. "Зараз це коштує дуже дорого, - нарікав він. Але я-то пам'ятаю, як потрібні в цьому житті знання. І неодмінно доб'юся, щоб моя внучка закінчила університет. Інакше я не можу, адже нас так виховали".

Зі спогадів Ігоря Шварца, випускника 1953 року