Спогади Є.О. Позднякова, 2013 рік

Спогади

"ШКОЛА ДИПЛОМАТІВ" - З ФУТБОЛЬНИМ УХИЛОМ

Влітку 1946 року Одесою поповз слух - у місті відкривають "школу дипломатів"!

У місті, що піднімалося з воєнних руїн, для підлітків було чимало ремісничих училищ, спецшкіл юнг, суднових кочегарів і матросів, артилеристів і льотчиків, художників і культпрацівників. А от на дипломатів досі не вчили. Але Україна стала членом ООН, треба було готувати майбутні дипкадри, і уряд республіки вирішив у Києві, Харкові та Одесі відкрити чоловічі школи-інтернати з упором на вивчення англійської мови. Приймати туди мали хлопчиків, чиї батьки загинули на війні.

Мені, який закінчив 5-й клас, як і більшості моїх однолітків, мріялося опинитися в суворовському або нахімовському училищі. Форма, підтягнутість, дисципліна, суворо-добрі наставники офіцери (в кіно бачив!). Але цих училищ в Одесі не було.

Про дипломатію я, звичайно, знав. Але дипломатів, окрім як зрідка у фільмах, у своєму короткому житті жодного разу не зустрічав. Тому на звичайне запитання дорослих: "Ну, малий, ким хочеш стати?" мені б ніколи на думку не спало відповісти "Дипломатом!". Ба більше, я був би дуже здивований, якби дізнався, що хтось із моїх однолітків мріє про це.

Можливо, дипломатія так і залишилася б поза списком моїх хлоп'ячих мрій, але тут виявилося, що двоє вихованців дитбудинку, Вова Будняк та Гриша Ковриженко (МДІМВ, дипломат, журналіст-міжнародник), з якими я разом вчився у 5 класі 116-ї школи на Великому Фонтані, отримали направлення до тієї самої "школи дипломатів", про яку з цікавістю пліткувала "вся Одеса". На розпитування допитливих однолітків, чого їх там навчатимуть, вони не могли сказати нічого певного. Зате з великим запалом і в деталях живописали свою майбутню форму: "Темно-темно-темносиня, на кітелі погони з дубовим листям, золоті шеврони, на брюках - блакитні лампаси, як у адміралів!"

Так-так, це вам не якісь там полотняні гімнастерочки суворовців. Навіть не побачивши, а лише прикинувши в уяві та-а-аку форму, майже будь-який хлопчисько негайно захоче вчитися на дипломата!

Мені з моїм дружком-однокласником Аліком Стукаченком (підполковник мед.служби) було гірко усвідомлювати, що форму цю нам не носити - нас до "школи дипломатів" ніхто не направляв. Як потрапити до неї іншим шляхом, ми не знали. Якби були сміливішими, могли б, напевно, піти й запитати. Тим паче, що заманлива школа була не в позамежних далях, а поруч - на 17-ій станції Чорноморської дороги, у приміщеннях молодших класів нашої "рідної" 116-ї школи! Там у кількох класних кімнатах уже розставили майже впритул одне до одного металеві дитячі ліжка й непоказні тумбочки.

У вересні, коли почалися заняття, ми з Аліком, швиденько зробивши домашні завдання, частенько бігали побачитися з Володею і Гришею, коли на перервах так званої самопідготовки вони виходили на подвір'я. Нас дещо бентежило, що учні школи, вбрані в сірі хебешні мундирчики та штани, виглядали як вихованці ремісничих училищ. Про "дипломатичну" форму, сказали хлопці, поки нічого не чути ("Примірки ще не було"). Займалися вони за програмою звичайної школи, лише було більше уроків англійської мови.

Разом із хлопцями на ґанок школи виходив покурити чоловік із круглим добрим обличчям. Видно, колишній фронтовик - доношував свою армійську форму. Хлопці пояснили, що це Іван Петрович Салата - завуч школи і викладач англійської мови, через брак персоналу він тимчасово заміщає в їхньому класі вихователя. Учні позаочі і в очі називали його Джоном Петровичем, підкреслюючи своє знання щойно вивчених "англійських" реалій.

Якось увечері, коли 6-й клас пішов на вечерю, Салата попросив нас з Аліком залишитися. Розпитав про навчання, сім'ї, поцікавився, чи не хочемо вступити до школи. Двох думок не було: "Ой, звісно, хочемо!"... За кілька тижнів ми, здавши потрібні будинкомівські та медичні довідки, нап'ялювали на себе хебешну уніформочку, лопали нехитрі харчі в інтернатській їдальні й, встаючи з-за столу, кричали разом з усіма:

Thank you, thank you very much!

Не напився, не наївся - і не плач!...

Пізніше ми з Аліком жартували, що потрапили до школи за знайомством - із Вовою і Гришею! Насправді, як не дивно це сьогодні звучить, там був недобір. По-перше, у школу намагалися брати хлопців, у яких у табелі успішності не переважали "трійки", а таких, після двох із половиною років окупації, у місті та області знайти було не так-то просто. По-друге, напливу до школи не було ще й тому, що більшість підлітків, які залишилися без батьків, після 7-го класу націлювалися йти до фабрично-заводських училищ: їм потрібно було швидше здобути знання та навички, які годували б їх та їхні сім'ї. З цього погляду англійська спецшкола не пропонувала навіть журавля в небі, а щось зовсім незрозуміле. Мабуть, тому на перших порах у нас зовсім не було дітей номенклатурних працівників - вони не забарилися б прилаштувати своїх чад, якби школа насправді забезпечувала випускникам дорогу у світле дипломатичне майбутнє. А незаможні тітки, дядьки, бабусі, багатодітні матері сприймали новий навчальний заклад скоріше як дитбудинок, куди дитину можна було прилаштувати, щоб пережити важкий час.

Міша Турчак (дипломат, генерал ГРУ) із села Малинівка (що дала, як запевняють, назву опереті та фільму "Весілля в Малинівці") у школі опинився за особистою ініціативою. Влітку 1946 року він закінчив 5-й клас відмінником і був нагороджений путівкою в табір юннатів у передмісті Одеси. У 14,5 років, як старший чоловік у сім'ї, він збирався залишити школу, йти працювати, допомагати матері піднімати трьох молодших дітей. У юннатському таборі місцевий хлопчина Аркаша Єпур (полковник КДБ) "по великому секрету" повідомляв кожному, що з нового навчального року йде до спецшколи для "майбутніх шпигунів". Почувши про інтернат із "повним забезпеченням", Міша зрозумів, що є можливість продовжити навчання. Мама Аркадія привела його в облоно, де комісія з набору майбутніх "дипломатів" на чолі з уже відомим нам І. П. Салатою поговорила з ним і видала відповідний папір до райвно.

Десятиліття потому мій однокласник і автор віршованих побутописань інтернату Борис Шумев (полковник ГРУ, поет, журналіст-міжнародник), дав тому часу свою "дорослу" оцінку:

Хлебнувших нужды и горя,

Поверьте, что не по блату,

Собрали у Черного моря

Нас выучить в дипломаты.

Нужна была смелость провидца,

Чтоб в струпьях, в немытых телах

Увидеть лоск на лицах,

Предвидеть карьеру посла.

Але оцінки були потім. А тоді, у перші тижні, з їдальні в навчальну будівлю ми ходили строєм, горланячи стройову пісню, приспів якої закінчувався словами "Нюра, иду я в моряки!". Стройової пісні дипломатів ми не знали...

У жовтні школа переїхала у двоповерхову будівлю колишньої жіночої гімназії на вулиці Льва Толстого, майже в самому центрі міста. З лівого боку парадного входу з'явилася скляна табличка з офіційною назвою установи - "Одеська середня чоловіча спеціальна школа-інтернат з англійською мовою викладання". Праворуч була пригвинчена така сама табличка, де назва повторювалася не як зазвичай українською, а англійською. Навіщо - незрозуміло. Гіпотетичні іноземці, якби вони надумали в той час прийти до нас у школу, знайшли б її, звісно, не за вивіскою, а за допомогою пильних гідів із держбезпеки. Одеситів же, які в масі свою англійську, звичайно, не знали, чужорідна латиниця вивіски часом дратувала. Пам'ятаю, 7 листопада, на свято Жовтневої революції, один із тих, хто "відсвяткував", зі словами "Не для того ми свою кров проливали, щоб тут якісь німці селилися!", навіть став шукати цеглу, щоб розкришити вивіску. На щастя, цегли або кругляка поблизу не виявилося, і жінки, які продавали на розі мамалигу* і насіння, встигли покликати міліціонера.

У листопаді в клас прийшов Сергій Кривцун (декан ф-ту суспільних наук. Бєльського педінституту, Лауреат Всесоюзної худ. творчості. Молдавія). На той час йому було вже майже 16 років - як і багатьом, під час окупації він до школи не ходив. У катакомбах, де його сім'я відсиджувалася під час боїв за визволення Одеси, померла мама. Старша сестра Сергія дізналася про "англійський" інтернат і визначила туди брата.

Майже одночасно з ним у класі з'явився ще один хлопець, який звик промишляти крадіжками і не збирався кидати це заняття в інтернаті. Він одягав чиїсь калоші, пальто, виходив, збував їх на вулиці і повертався за наступною здобиччю. Зупиняти його або розповісти про його витівки начальству однокласники боялися. Але на третій день на шляху злодія став Кривцун. "Перестань тягати!", - сказав він тихо, але тоном, від якого у тих, хто чув, мурашки побігли по шкірі. "Попишу!", - звично відповів на загрозу, що виникла перед ним, злодій і відпрацьованим рухом вихопив із кишені лезо для гоління. "Спробуй!", - ще тихіше, але з іще більшою рішучістю в голосі сказав Сергій. З виразу його обличчя було ясно, що він готовий померти, але більше не дасть існувати навколо себе тому, що він вважав "поганью".

Вмирати не довелося - навколо Кривцуна вже скупчилися однокласники, готові вступити в бій, можливо навіть кривавий. Але бою не було. Злодій зрозумів, що співвідношення сил не на його користь. У нього забрали бритву і відвели в дирекцію. Більше в школі його не бачили. Крадіжок в інтернаті відтоді не було.

Як не було і тієї шикарної уніформи, заради якої ми з Аліком ішли в спецшколу. Утім, думки про неї витіснялися постійним відчуттям голоду - мізерні порції каш, супчиків і компотів неврожайного 1946 року не могли задовольнити потреби дитячих організмів, що зростали. Паєчка хліба з'їдалася миттєво. Лише Турчак отриманий на сніданок шматочок клав у кишеню штанів, і потім до самого обіду кидав у рот дрібні крихти. Так економно їсти пайку більше не міг ніхто, як не старалися.

До вечора будівля вистигала; взимку вихованці лягали спати по двоє, надягнувши на себе пальто і вкриваючись, крім двох ковдр, ще й ватяним матрацом-тюфяком. Чорнило в чорнильницях-непроливайках до ранку замерзало, розморожуючись тільки до останніх уроків і самопідготовки. На заняттях ми сиділи в пальто. Руки в класах холоділи як на морозі, тому їх відігрівали в кишенях. Під час перерв усі намагалися хоч ненадовго докласти долоні до затоплених із ранку грубок-голландок. Від таких "процедур" шкіра на руках тріскалася і кровоточила. Через це письмові роботи були тортурами до весни. А муки голоду пішли до кінця року, після скасування продовольчих карток. У січні 1948-го, прийшовши на сніданок, ми побачили на тарілках посеред столів не звичайні крихітні паєчки, а високі гірки хліба. Черговий вихователь урочисто оголосив: "Хліба їжте, скільки хочете, але в кишеню не класти!"

Влітку того ж року інтернат вкотре й востаннє переїхав - у шкільну будівлю довоєнної споруди неподалік від Одеської кіностудії. З'явився і новий директор - 30-річний Павло Іванович Горбулін. Йому навіть кличку не довелося вигадувати: його ініціали самі зловтішно складалися в англійське слово "ПІГ".

Але в цьому значенні прізвисько практично не вживалося: вихованці одразу оцінили, що Павло Іванович взявся динамічно перебудовувати школу відповідно до початкових задумів. У нас почали працювати кілька рідкісних у ті часи викладачів і вихователів, які вивчали англійську в Англії або США - це допомагало нам зживати "нижегородський" акцент. Директор переманив до школи (25%-вою надбавкою до зарплати) найкращих у місті викладачів математики, фізики, біології та хімії, російської та української мов. Географію, наприклад, у нас вів Михайло Григорович Шершеневич, який до революції студентом об'їздив Європу і Північну Африку, і про багато країн міг розповідати (англійською!) на основі своїх особистих вражень.

Весела й енергійна Зінаїда Петрівна Семенова акомпанувала хору, була режисером багатьох серйозних постановок. Жіночі ролі на перших порах грали самі. У 8-му класі Сергій Кривцун так виконав роль Простакової в "Недорослях" Фонвізіна, що на обласному огляді члени журі вирішили, що роль виконувала доросла жінка. Кілька людей спеціально пішли за лаштунки, щоб подивитися, як він зніматиме грим і переодягатиметься! Переконавшись, що їх не обдурили, щиро вітали Сергійка з талантом і успіхом.

На інтернатській сцені перші акторські кроки зробив і Микола Губенко. Дитячі враження шкільних років пізніше стали основою для його фільму "Підранки".

У школі з'явилися духовий оркестр, секції легкої атлетики, гімнастики, боротьби, боксу, фотосправи. Старшим вихованцям дозволили їздити до міського Палацу піонерів на заняття з популярних тоді бальних танців. На шкільні вечори, а потім і в самодіяльність запрошували дівчаток із жіночих шкіл.

Горбулін був прихильником виховної системи Антона Макаренка: багатьох старшокласників було призначено "командирами" в молодші класи, які стали називати загонами. Ми і раніше - як піонери з жовтенятами - займалися з малюками, але тепер завдання розширювалися: вранці проводили зі своїми підопічними зарядку, стежили за прибиранням спалень, виводили "загін" на ранкову лінійку, після уроків з'ясовували, хто які оцінки здобув, і, якщо треба, допомагали тим, хто відстає, підтягнутися. Ми читали їм казки, витирали носи, мирили тих, хто посварився. Звісно, ці обов'язки забирали час, але ми швидко переконалися, що таке спілкування старших із молодшими створювало в школі подобу сімейної атмосфери. Крім того, "командирство" підтягувало нас самих: уважні оченята підопічних миттєво помічали невідповідність між тим, що ти вимагав від них, і твоєю власною поведінкою чи зовнішнім виглядом, і отруйні запитання були неминучі! А тут ще директор погіршив тягар нашої відповідальності, створивши Раду командирів, чиї рішення багато чого визначали в житті школи (зрозуміло, після затвердження дирекцією).

Зараз мені дивно, як тоді в нас вистачало часу, щоб пристойно вчитися, займатися малечею, самодіяльністю і спортом. Зараз у це важко повірити, але в нашій хлоп'ячій школі старші учні не билися, не лихословили і не курили! Один із моїх однокласників потім зізнався, що намагався палити таємно не від учителів (це тоді в будь-якій школі само собою зрозуміло), а від своїх однолітків! Їхнього осуду він боявся більше за вчительський.

Але й пай-хлопчиками ми, звісно, не були. Пам'ятаю, у вересні 1950 року в наш 10-й клас, який готувався стати першим випускним, прийшов новий вихователь Григорій Якович (Дубнер). Колишній військовий льотчик, якому тоді було трохи за тридцять, він став студентом-заочником Одеського ін'язального училища, і посада в англійській школі йому була потрібна, щоб, окрім заробітку, мати час для власних занять - під час нашої післяобідньої самопідготовки. Якби він цим обмежився, все було б нормально. Але вихователь захотів встановити з нами приятельські - у його розумінні - стосунки. Почав із сальних, з матюками, анекдотів. На другий день такого "загравання" з-за парти встав наш відмінник Толя Слюсар (МДІМВ, надзвичайний і повноважний посол СРСР у Греції), і коротко, але рішуче пояснив вихователю, що його анекдоти клас не цікавлять, а ненормативна лексика в стінах інтернату не використовується.

Григорію Яковичу довелося цю "пігулку" проковтнути. Але спроби "підкорити" клас він не полишив: запропонував охочим спробувати побороти його, а заразом і повчитися в нього борцівських прийомів. Клас гру прийняв. Пролунали ліниві вигуки, що інтересу великого немає, але слабаки, на кшталт Марата Царенка (КТН, доцент), нехай спробують, якщо хочуть. Після того, як Марат, який мав кволий вигляд, двічі припечатав "накачаного" Григорія Яковича до його навчальних матеріалів на вчительському столику, клас зміг спокійно займатися своїми справами, а вихователь - своїми.

Увечері школа ставала зачиненою не тільки в переносному, а й у буквальному сенсі слова (двері після відбою зачинялися, рами вікон першого поверху були наглухо прибиті цвяхами тощо), наявність вихованців перевіряла чергова вихователька. Проте деякі старшокласники примудрялися вибиратися в самоволку - головним чином на побачення до дівчат із сусідніх будинків. Директор ставився до цього порушення доволі поблажливо, але одного разу, коли, на його думку, було перевищено допустимі норми, відбулося найжорстокіше покарання - усіх старшокласників обстригли наголо! Це було до того прикро, що на знак протесту ми навіть хотіли відмовитися від командирства. Але потім оцінили гумор ситуації - волосся в юності відростає швидко.

З 1951 року спецшкола стала випускати вихованців у доросле життя. Деякі з перших випускників справді стали дипломатами, міжнародниками, більшість же обрала інші професії - інженерів, лікарів, учителів, архітекторів, військових.

Після 1958 року інтернат перетворили на звичайну загальноосвітню школу для хлопчиків і дівчаток. Свого часу англійська мова перестала бути профілюючою дисципліною, але зараз учні вивчають одразу дві мови - англійську та іспанську. Поруч зі старою будівлею побудовано окремий спальний корпус і спортзал: з усього півдня України сюди збирають талановитих хлопців - у футбольний резерв республіки!

Зріднившись у школі, інтернатці перших випусків усе життя продовжують спілкуватися один з одним. Ті, хто живе в Москві, передзвонюються, раз на рік збираються на традиційну зустріч. Взимку 2001 року, напередодні 55-річчя школи, вирішили запросити на цей збір П.І.Горбуліна і нинішнього директора школи. Григорій Ковриженко, будучи в Одесі, зайшов у директорський кабінет, представився:

- Я з другого випуску.

- А я з двадцятого, - сказала директор.

Наталя Володимирівна Савельєва з радістю приїхала на нашу зустріч, побачила численні фото та інші збережені матеріали перших інтернатських років і тут же запропонувала здійснити мрію багатьох поколінь випускників - створити музей школи.

На урочистостях з нагоди 55-ї річниці школи гримів оркестр, проходили колони випускників (по десятиліттях!), виголошувалися промови, на концерті нинішні школярі читали вірші мого однокласника Карла Кондратьєва:

Интернат воспитывал сурово,

Но учила дружба понимать,

Что нельзя есть порцию другого

И позорно слабых обижать.

А потім Савельєва і Горбулін розрізали стрічку на відкритті музею. Відтоді там проходять заняття на тему "Історія моєї школи"...

В історії, як завжди, минуле переплітається з майбутнім. Два роки тому школу закінчив онук Аркадія Єпура. А торік до першого класу сюди вступив правнук Івана Петровича Салати.

                                                               

Є.А.Поздняков - журналіст-міжнародник, кореспондент АВН у США, Бангладеш, Канаді, Лондоні, Новій Зеландії. З перших днів появи в школі збирає, зберігає, поширює, видає альманахи, веде листування з усіма, кому дорога історія школи. Ідейний натхненник, організатор і куратор музею.